Про екзистенціальну традицію

Протягом 70 років гуманітарна думка на просторі СРСР була відділена «залізною завісою» від гуманітарної думки решти світу. Праці колег з інших країн не переводилися, якщо вони були немарксистськими. Зарубіжна наукова періодика перебувала в спеціальних сховищах кількох провідних бібліотек, куди було дуже важко отримати доступ. У цих умовах тут розвивалася гуманітарна думка, що спирається багато в чому на власні культурні традиції. Це стосується і екзистенціального праксису.

Екзистенціальний праксис, створений на території колишнього СРСР, і унікальна екзистенціальна традиція, що розвивається на його основі, пов'язані з двома фігурами: лікарем-психіатром, психотерапевтом Олександром Юхимовичем Алексейчиком, який жив і живе у Вільнюсі, і лікарем-психіатром Андрієм Володимировичем Гнєздиловим, що живе в Санкт Петербурзі.

Олександр Юхимович Алексейчик

Напрямок екзистенціального праксису, пов'язаний з Олександром Юхимовичем Алексейчиком, виник в кінці 60-х років минулого століття. З середини 70-х років і до цього дня у Вільнюсі діє щорічний (до 1992р. Всесоюзний, а після - міжнародний) семінар під його керівництвом, в якому виростала своя оригінальна школа екзистенціальної терапії. Напрямок називається Інтенсивне терапевтичне життя (ІТЖ). Він сягає корінням в російську релігійну філософію. Ключовими фігурами для нього є Ф. Достоєвський, М. Бердяєв, В. Розанов, С. Левицький, С. Франк, І. Ільїн, Л. Шестов, митрополит Антоній Сурожський. До речі, сюди відноситься і Н.В. Гоголь, зокрема з його роботою «Роздумами про Божественну Літургію».

Найважливішим для О.Ю.Алексейчика є теза митрополита Антонія Сурозького про те, що якщо людина тяжко захворіла, то неможливо видужати в те ж саме життя: одужати можна тільки повернувши кермо свого життя, оскільки коріння хвороби йдуть в грунт - в те, як ти живеш. Хворобу слід розуміти як порушення цілісності людського життя: акценти на окремі її аспекти, зникнення з неї цілих пластів, відчуження - перетворення свого власного життя в чуже.

Ключовим для терапії є наявність образу правильного (здорового) життя і Бога як джерела цього образу. В силу цього школа екзистенціальної терапії О.Ю. Алексейчика вела в атеїстичному СРСР напівпідпільне існування, а самому Алексейчику був закритий шлях до захисту докторської дисертації. Як вважає Рімас Кочюнас, терапія Алексейчика заснована на акценті на етичному вимірі буття (якщо говорити мовою Е. ван Дорцен) і на допомогу в побудові людиною онтологічної основи цього виміру.

Досвід життя в СРСР, де протягом декількох поколінь люди вчилися не висловлювати свої думки, а приховувати їх, де те, що людина думає, дуже часто не відповідало тому, що людина говорить, а те, що говорить, не відповідало тому, як вона діє, - відбився і на екзистенціальній терапії в школі А.Є. Алексейчика. Велике значення тут надається співвіднесенню сказаного людиною з її діями, пред'явлення пацієнтові виявлених невідповідностей. Лікування відбувається як:

  • Створення для людини перспективи - яким він міг би бути;
  • Вихід до «Ти», до спів-чуття, до допомоги один одному, до плати один за одного, до буття заради «Ти», до появи «Ми» - при взаємній зустрічі буттів заради «Ти;
  • Сприяння появі мужності побачити своє життя не в часі, а у вічності, і в світлі цього бачення зменшити метушню, підвищити вагу своїх слів і справ.


Буває, на протязі життя хвороби зникають, рани затягуються. У Росії з цього приводу кажуть: «Час лікує». Душевні рани затягуються іноді десятиліттями. У терапевтичній групі ІТЖ терапевт ставить перед собою завдання прискорити цей процес - щоб рани затягувалися за дні, години, хвилини. Для цього створюється маса можливостей для того, щоб люди не обговорювали своє життя, а жили, виявлялися. Предметом уваги стають будь-які дрібниці в проявах людей. Терапевт допомагає робитися явними суперечностям життя людини, допомагає людині зустрітися як з тими труднощами свого життя, з якими він знайомий, так і з тими, з якими йому доведеться зустрітися, якщо він нічого не змінить у своєму житті. Часто те, що відбувається, нагадує потрапляння людини в притчу про себе.

У ІТЖ Алексейчика часто використовуються анекдоти, іронічні історії, що дозволяють клієнтам побачити парадоксальність своєї життєвої ситуації, зарядитися самоіронією і відсторонитися від своїх життєвих позицій.

Семен Борисович Есельсон

Розвиток цього напрямку послідовником О.Ю.Алексейчика, засновником і керівником ради Міжнародного Інституту екзистенціального консультування (Росія-Україна) Семеном Есельсоном призвело до появи такого його різновиду, як наративний камертон. Есельсон виходить з того, що для багатьох радянських і пострадянських людей характерна відсутність внутрішніх духовно-етичних опор. В СРСР протягом майже 70 років релігійні віруючі люди піддавалися переслідуванням, а носії нової віри, віруючі комуністи, були фактично знищені до початку 50-х років минулого століття під час сталінських репресій. Радянські люди другої половини XX століття в своїх рішеннях спиралися етику нових сімейних і соціальних традицій, що складалась буквально на очах. Крах СРСР зруйнував і ці опори. Багато складнощів життя пострадянських людей, з якими вони приходять до екзистенціальних консультантів і терапевтів, пов'язані з невизначеністю в етичному вимірі їх буття. Введення в ході терапії образів вирішення тих чи інших складних життєвих колізій в Житіях Святих або в Святому Письмі дозволяє клієнтам співвіднестися з ними як з камертоном і знайти опору для вирішення своїх життєвих складнощів. Ось, наприклад, такі теми:

  • «Ціна свободи в нашому житті і в житті пророка Мойсея»;
  • «Дружба і влада в нашому житті і в житті святого Григорія, хрестителя Вірменії»;
  • «Любов і смерть в нашому житті і в житті святої Ксенії Петербурзької»;
  • «Терпіння в нашому житті і в житті святого Максима Грека» і т.д.

Андрій Володимирович Гнєздилов

Напрямок екзистенціального праксису, пов'язаний з Андрієм Володимировичем Гнєздиловим, зародився в 70-і роки минулого століття. Андрій Володимирович - колишній зав. кафедрою геронтопсіхіатріі Інституту ім. Бехтерева, голова Асоціації онкопсихологів Росії, засновник першого хоспісу в Радянському Союзі, автор численних психотерапевтичних казок. Терапія А.В. Гнездилова має коріння в «срібному віці російської культури» - роботах представників російської гуманітарної культури початку XX століття, в першу чергу, в практиках М. Волошина. Ключовим для терапії Гнездилова є уявлення про наявність «чудесного виміру буття» і вміння вирішувати складнощі життя пацієнта, звертаючись до цього виміру.

Значна частина пацієнтів Гнездилова - важко- і смертельно хворі люди. Вся реальність навколишнього світу свідчить їм про те, що уникнути смерті неможливо. Свідомість, логіка, досвід дорослої людини не дають ніякої надії. За допомогою екзистенціального терапевта в практиці А.В. Гнездилова відбувається зрушення в екзистенційному часі, і на передній план виходить час дитинства, пам'ять дитинства, люди стають як діти з дитячою творчою фантазією, відкритістю світу, довірою до життя. З'являється можливість віри в диво і починають вирішуватися ті проблеми, які для дорослих нерозв'язні. Страх смерті зникає. Формуються здібності винести неминучі страждання. Допомагають терапевту створити простір Зустрічі пацієнта з чудовим виміром буття терапевтичні казки, спеціально написані для цього пацієнта, ляльки, екзистенціальний театр, дзвони, антикварний простір, що включає в себе костюми всіх часів і народів, старовинні меблі та інші предмети старовини.

Останній етап життя людини бачиться Гнєздиловим як кульмінація життя. Нерідко, у відсутності страху смерті, людині вдається сформулювати для себе найважливішу справу, яку він повинен встигнути здійснити. Занесена над ним рука смерті завмирає, час зупиняється, і людині вдається її здійснити.

Наше професійне співтовариство є продовжувачами екзистенціальної традиції О.Ю. Алексейчика і А.В. Гнездилова, а наші екзистенціальні терапевти реалізують її в своїй практичній діяльності.